Я - пенсіонер, живу в Бережанах. За свої роки надивився всякого, набідувався і натерпівся багато. Та все жив надією на краще. А минулого тижня, здається, втратив усяку надію. Не вкладається в голові, як таке може бути, що Верховна Рада навіть не взяла до розгляду проект Закону про визнання Голодомору в Україні у 1932-33 роках. І це такий "подарунок'' до Дня пам'яті жертв політичних репресій та голодоморів, який відзначаємо 23 листопада? Нечуване кощунствої Увесь світ знає, що від голоду, організованого у 32-33 роках Сталіним і ВКП (б), померло, як мінімум, 5 мільйонів українців, що це був страхітливий геноцид. Виходить, не визнаючи цього, наша Верховна Рада (і це вищий законодавчий орган) не визнає вчинених проти її ж народу кривавих злочинів, не визнає власної історії! Я не знаю, як після цього можна спокійно жити. Ну, нехай мені уже все одно. Але як жити в країні, де заправляють такі виродки, моїм дітям, онукам, майбутнім молодим поколінням? Якої ж історії вони їх навчать! куди поведуть?
Я хочу розповісти про голодомор правду, яку знаю і про яку сам чув. Було це у березні вже далекого 1953 року. Якраз помер Сталін. Нас, усіх учнів від першого до десятого класу Сиваської середньої школи, що між Херсонщиною і Кримом, організовано повели на селищний майдан, обставлений портретами вусатого вождя і прапорами, на яких на вітрі тріпотіли чорні стрічки. З трибуни щось говорили - то жалісно, то із сталлю в голосі - мордаті дядьки, витираючи хустинками очі й носи. З боку заграв тягучу мелодію оркестр - і всім дозволено було розійтися. Заплакані вчительки відпустили нас додому.
Вдома, у хатині із саламану (це глина змішана із соломою), яку від колгоспу надали нам, добровільним переселенцям з Тернопільщини, на зробленій батьком добротній лаві сидів чоловік. Мабуть, зайшов до хати за кілька хвилин переді мною, бо щойно признавався, що йому подобається наша сім'я із "Западної". Він примовк, поки мама ставила переді мною миску зу-пи, а я з цікавістю й здивуванням придивлявся до двох шнурочків на його темному, почорнілому обличчі. Зрозумів, що це таке, аж коли мама співчутливо запитала:
- Чого це ви плачете?
- Та як же, ви хіба не знаєте, - товариш Сталін помер! - дрижачим голосом сказав чоловік, і шнурочки на його обличчі заблищали стікаючими краплями.
- Ну, то на його місці буде хтось другий, - спокійно зреагувала мама, а чоловік машинально підніс до вуст долоню і глипнув у вікно.
- Ой, не кажіть так, не кажіть. Правда, вам, западнякам, все одно. .. А.. .а мені товариш Сталін життя врятував!
- Таке скажете. Він що тут бував? Як це він міг вас порятувати?
- А ви не чули, не знаєте, який то страшний голод в нас тут був? - стишив голос чоловік майже до шепоту, ніби в горлі йому пересохло. І почав оповідати, сполохано повертаючи голову до вікна, чи хтось не йде до нас із сусідів.
- Ви думаєте, мабуть, що наші Сиваші завжди були таким невеликим селом. А воно до тридцять третього було величеньким. Ото, як нині все село, так тоді була одна бригада. А бригад було п'ять. До півтори тисячі дворів, і в кожному - найменше четверо душ. От у тридцять другому і записали всіх нас у колгосп "Паризька комуна". Силою загнали. Тягло забрали, реманент, який хто мав. А тоді, давай, поставки хліба викачувати. Одну довели, - люди здали. Накинули другу. Вже останнє довелося від ротів однімати, аби до Сибіру не їхати, бо так погрожували зробити.
- А після другої, якої, певно, вже не змогли здати люди, - приїхали в село бригади активістів і разом із колгоспним керівництвом почали ходити по дворах. Залізними щупами пробивали стіни, де які льохи були - теж перевертали догори дном. Хто в печі що сховав, на горищі, закопав під повіткою - все витягали, витрушували, забирали. Ні зернини не залишили навіть тим, у кого дрібні діти були. А багато людей ще в тридцять другому з голоду пухли. Хто мав яку святошну одежину, той ніс у місто і міняв на скибку хліба, на жменю борошна чи дерті, аби сім'ю порятувати від голодної смерті. Багато людей не повернулися у село - десь на шляху скінчилися чи в місті.
Суп у мисці переді мною давно захолов, як і моя душа. Біля челюстей печі заклякло стояла мама, - слухала несподівану сповідь несподіваного гостя.
- А як тільки весна проблиснула, багато з тих, хто міг ходити, подалися у степ. А там ховрашиних ямок-комірок - одна при одній. То люди ішли, розкопували нори, шукали зерно. Тільки ж свої запаси ховрашки через зиму перетрубили, - одна полова та послід. Але й ту полову люди змішували з посіченою травою і пекли коржики. А кому пощастило ховрашка спіймати, то і ховрашка використовував у їжу. Бо собак і котів вже не було в селі жодного - поїли всіх. Так часто бувало, що розкопав чоловік нірку, та й упав і дійшов коло неї. І на вулицях люди падали мертвими, й у своїх дворах: сидить опухлий на призьбі, до сонця гріється, та й посунеться по стіні...
Почали й діти пропадати. Жила на тамтому кутку одна жінка. У неї в казані дитячі ніжки знайшли. Збожеволілу, її забрали на розстріл.
Моя мати у місто ходила одіж міняти. Ні з чим повернулася. Оповідала, як з. якогось вікна якась гладкоморда партійка кликала її: "Ану, як там тебе, - йди-но, помий мені підлогу, шматок хліба дам". "Не піду я тобі, патлата, підлоги мити", - ледь мовила мати, а та їй: "Ну, то йди, здихай на вулиці!" - і зачинила вікно. Партійцям у містах давали пайки,- аби неспласли.
Через кілька днів я сам залишився в хаті. Приїхали труповози і гаками потягли моїх батьків на гарбу - і за село, у спільну могилу. Один з тих дядьків хотів заодно й мене, опухлого, ледь живого, до трупів кинути, але його напарник зупинив: "Гріх живого забирати. Завтра відвезем"...
Поволі подибав я мертвою вулицею мертвого села. Аж тут надїхали кілька підвід у супроводі міліціонерів. На гарбах тих по декілька дітей з села - і опухлих, і таких, як скелетики. Спинилася підвода. Міліціонер, якась добра душа, зліз із коня й посадив мене на ту гарбу. "Сталін наказав дітей у приюти звозити, рятувати від смерті, - сказав і додав тихіше: - Не забудь того, хлопче!"
- Кілька підвід дітей з усього села - ото стільки нас лишилося жити. Отак і спас мене Сталін, - схлипнув чоловік і застережливо мовив: - Тільки ж ви, хазяйко, глядіть, ні-кому-нікому не проговоріться, що це я розповів. І хлопцеві своєму накажіть, щоб десь у школі не ляпнув чого. Не можна про це згадувати. За такі розповіді - тюрма...
Більше піввіку минуло після тієї розповіді... І понад сім десятиліть - з часу жахливого злочину, скоєного на нашій землі більшовицько-московською україножерською системою. Згадаю - досі мурахи потілі і серце зупиняється. А вони, ті виродки у Верховній Раді, роблять вигляд, аче нічого й не було! Та вони також співучасники злочину! І не буде за це катам та їх послідовникам прощення ніколи.
Василь Дмитрів
НОВА ТЕРНОПІЛЬСЬКА ГАЗЕТА |
