Християнська мораль закликає до терпимості. Та чи терпимість повинна бути безмірною? Чи не аж занадто ми терпимі? Чи не аж занадто ми прощаємо? Ми простили кроваву розправу Батурина, а головний виноватець цього злочину Ніс обдарований москалями за тисячі невинних жертв українців залишився живим. Ми простили Галагану за Січ, яку він допоміг за винагороду знищити москалям. Ми все прощаємо, а Каїн у своїх злочинах безмірний. То чи треба терпіти Каїну і боятися тої попівської брехні, що не вбий його, бо його гріхи візьмеш на свою душу? А дати можливість розгулу злочину Каїна це не гріх?! А надмірна терпимість і замовчування злочину це не гріх? А чи не гріх цього "пастира", що накинувся через газету на журналіста "Свободи" Грещука, який називає конкретні прізвища Юдів-Каїнів із Борщівського району, які фігурують в "Літописі УПА" за архівними документами в протоколах і які завдячуючи екс депутату ВРУ А. Зарудному вийшли з друку. Хіба пане "отче" у Євангелії пишеться - один із апостолів зрадив Христа? І чому ми сьогодні мали б вгадувати, а хто зрадник? А може це Петро? А може це Іван? Чи підсвідомо ми б не грішили? Тому таїти зраду, конкретного зрадника - це теж великий гріх. То ж пропоную газеті "Свобода" відкрити спеціальну рубрику і в ній друкувати цей цінний матеріал, бо мало хто спроможний купити цю книжку, а газета тим осягне великого успіху і уваги. І тоді не будуть говорити деякі недолугі українці, що на загал всі укранці то зрадники. Може тоді ми не будемо прощати зло, обман, брехню і навіть пограбування. Бо ми наскільки вже стали толерантними і терпимими, що навіть ворогів називаємо лагідно "вороженьки", які колись таки "згинуть, як роса на сонці", а вони живучі і самі по собі не зникають?! Може б тоді мимо своєї волі не ставали б учасниками урочистих святкувань "дня побєди", не усвідомлюючи, а якого ворога ми перемогли? Чим страшнішим і небезпечнішим був для України німецький фашизм від московського більшовизму? Чи можна порівняти цифру знищених українців німецьким фашизмом з цифрою 25-30 мільйонів знищених українців з 1917р. до 1941 р. московсько-жидівським режимом? Та ми щорічно святкуємо дні визволення міст України від ворога, в тім і м. Тернополя, не усвідомлюючи поняття: "із неволі у неволю". Та визволення - це прихід волі! А чи була вона - свята солодка Воля? НІ! Ця "воля" проявила себе по в'язницях Галичини, в тім і Тернополя, а також інших міст Тернопілля. Ця "воля" виразилась у масових катуваннях по застінках НКВД і вивезенням українців по Сибірах... То чи ми наскільки втратили свою українську гідність, що про все те забули. Народ не матиме майбутнього, якщо не знатиме минулого! А забути це страшне минуле - це найстрашніший злочин перед тими павшими тих часів, бо вони загинули не за мандат до влади, а за нас, за наше майбутнє. Вони віддали на олтар Незалежності своє найдорожче - своє життя!

Чи не святкували ми ще так недавно і "Велику французьку революцію" - цю страшну різню? Читач може заперечити і сказати, що це було в минулому. А що сьогодні? Хіба ми не надмірно терпимі як нищиться "вороженьками" Україна: національна гідність, духовність, культура, традиції і основа нації - українська мова? А які свята святкуємо сьогодні? Мається на увазі державні. Так цього року було відзначено низку важливих історичних подій, які можна б назвати святами, святковою пам'яттю історичної ходи України. Серед цих свят і свято "Незалежності", "Референдум в підтвердження Незалежності" і інші. Але відзначалися і такі свята як "День захисника Вітчизни", "День працівника сільського господарства", а також "Юбилей" Тернопільського району. Та якраз варто уваги і сам рівень відзачення святкування цих двох останніх із згадуваних "свят". Напевно чи не кожному відомо що то за свято "День працівника сільського господарства", яке ще не так давно називалося "Днем колгоспника"? Тому варто згадати про народження цієї "історичної" події: На початку 70-х років минулого століття, щоб якимсь чином замаскувати рабську працю колгоспників і рабське українське село, більшовицький режим Москви, власне "мозок" імперії

ЦК комуністичної партії придумали це "свято", яке відзначалося пізньої осені з обов'язковою великою п'янкою всіх колгоспників за рахунок колгоспу. Учасником першого такого "свята", такої п'янки був і автор цих рядків. І запам'яталося це "свято" ще й тим, що колгоспний водій через цю п'янку досвітком на другий день позбувся на колгоспній циркулярці чотирох пальців правої руки. Ще тоді, не усвідомлюючи сповна того злочинного задуму, я бачив як алкоголь нищить людську свідомість і гідність, а сьогодні зрозуміло - це "п'яний раб не чує дзвону кайданів". То чи варто сьогодні святкувати цю дату, чи як там "День працівника сільського господарства" і на ньому помпезно виступати керівникам області - голові обласної Державної адміністрації пану І. Стойку і голові обласної ради пану М. Миколенку. Українці- гречкосії і це одна із наших слав. Українці - орії із споконвіків і свято орія відзначалося тисячоліттями, і відзначалося воно своєрідно - урочисто-святково. Але не в "Драмтеатрі" при обмеженій і визначеній аудиторії. А де ж село? Як святкували селяни - ці насправді "руки, що пахнуть хлібом"? Вони напевно не знали і не відали скільки горілки і шампанського було випито "трудолюбивими хліборобами". То чи не варто задуматися і в першу чергу владі, про відродження українського орійського свята - свята хлібороба! До того ж керівники області є одночасно і лідерами нібито потужних політичних сил. Так пан І.Стойко - голова обласної організації Народного руху України, тої організації, засновником якої був і я, і яка зруйнувала злочинну систему, злочинний режим, і його сатанинські святкування.

Пан А. Вихрущ - голова міської організації Народного Руху. А куди вони обидва ведуть рухівців? До повернення в минуле?! Це якраз найстрашніша наша біда, що ми не хочемо, а чи боїмось "чогось", а чи ліниві до думання, що так і продовжуємо тліти, власне гнити в ностальгії, забуваючи своє рідне - своє пра-прадідівське. Хіба це не гріховна ностальгія?!

По тій причині зупинемося на помпезнім "Шабаші" - святкування 40-ка річчя утворення Тернопільського району в Тернопільській області.

Та спочатку воскресим свою пам'ять.

Як і українська Держава не народилася на голому місці із якимсь зайшлим людом, так і Тернопільський район не був новонародженим. Як і наша Держава із споконвіків мала свою територію, яка сьогодні обкраєна сусідами, так і район мав свою адміністративну територію. Та прийшли "визволителі" і перекраювали адміністративні території Галичини в тім і Тернопільщину. І так було створено в Тернопільській обл. понад 30 районів, згодом скорочено до 9-ти, відповідно з визначеними адміністративними границями. Зрозуміло, що при такій адміністративній ситуації виникали певні труднощі управління, та ще й в ті часи. Тому було вирішено створити на зразок кількості республік "необятного" Союзу шістнадцять районів. Та не це основне. Основне у величі слави дарованої московсько-більшовицьким режимом, яка з особливою помпезністю відзначалась в Тернопільськім обласнім драмтеатрі і завершувалася "большой пянкой" в ресторані "Хутір" над Тернопільським озером.

Та слухаючи всіх виступаючих і вітаючих це "свято", в тім і голову Тернопільської обласної державної адміністрацію пана І. Стойка, який перераховував досягнення області і особливо Тернопільського району, мені пригадалися ті часи, коли теж на подібних "шабашах" перераховувалися досягнення українського колгоспного села в кількості на душу населення велосипедів, радіол, пральних машин, електрифікованих і радіофікованих осель і т. ін. А в кінці виступу пана Стойка аудиторія не затихала від оплесків великої дяки голові за його щедрість - обіцяний ним в дарунок району шкільного автобуса. Звернім увагу: не подарованих автобусів для дітей району, а обіцяного таки одного автобуса...

Та сидячи в тому залі - в залі альмаматері українського театрального мистецтва, мимоволі навівалися думки: "чого я і такі як я боролися проти цього злочинного режиму? Для чого ми руйнували сатанинську систему і імперію зла - СРСР?!"

Адже телероліки з екрану і виступаючі із сцени театру розказували про величезні здобутки і досягнення колгоспного "щасливого" життя Тернопільського райну і ніхто ні слова не сказав про рабську колгоспну працю і про рабське становище особливо безпаспортних, безправних селян. Говорилося про гігантський урожай цукрових буряків і виробництво цукру. Та також ніхто ні слова не промовив про мільйони, а чи й не мільярди вивезеного з подільських ланів гумусу, того подільського чорнозему і зваленого в урвищах і ярах біля цукрових заводів Тернопілля. Чи знає хоч пан Стойко яка цифра за тим стоїть, скільки поховано чорнозему, а варто б знати і також скільки треба тисяч багатотонажок і скільки тисяч днів, щоб цей цінний чорнозем повернути на лани Тернопілля?! Та говорилося тільки про досягнення і тільки про великі успіхи радянського колгоспного села. І говорили про це тодішній перший секретар райкому партії Тернопільського району товариш Костинський і колишня голова колгоспу "Поділля" сіл Березовиця і Петриків Тернопільського району товариш Тисліцька. А про неосяжні простори цукристих виспівував колишній голова колгоспу товариш Мричко, забувши навіть й про те як його райком партії (Костинський) довели до інфаркту за не виконання постанови райкому по спеціалізації тваринництва. Та всі достойники того часу говорили лиш про великі досягнення "розвинутого соціалізму". А голова Тернопільської районної ради В. Дідух, вітаючи присутніх, а чи не всі вони тіж вчорашні голови колгоспів і тодішня еліта району, договорився, закликаючи "працьовитих селян": - "Бережіть і шануйте ордени і медалі дані вам в нагороду тодішною державою, бо ви того варті, ви їх заслужили і гордіться ними!".

Я не далекий від колгоспного села, а безпосередній колишній раб того раю і навіть перша моя збірка про цей "рай" називається "Влада". Тому зробимо невеликий екскурс в колишнє колгоспне село.

Хто отримував ордени і медалі за "віддану" і "важку" працю на колгоспній ниві?

До прикладу: - велика ланкова кукурудзовод Доленюк чи не все своє життя провела не з сапою в полю, а в Києві чи в Москві. Її самозвеличення переросло її саму до такої міри, що вона, перебуваючи на першому з'їзді колгоспників в Москві, виходячи з готелю, сказала самовдоволено своїм однокашникам:

- "Якщо за мною буде питати Микита Сергійович (Хрущов), то скажете, що я пішла по справах і скоро повернуся". А хто сапав кукурудзу - жінки-рабині колгоспного села, а записувалося на Доленюк.

Доярка Ганя Юрчишин із Заліщицького району з відзнаками на грудях героя соціалістичної праці і ордена Леніна рідко коли й дітей своїх бачила через різні поїздки. А хто доїв корів- ці ж рабині її села.

А дояр с. В. Гаї Тернопільського району Давидович батько Ярослава - голови Центральної виборчої комісії України теж герой. Знав його особисто. Працювали в однім кологоспі і не раз приходилсь вислуховувати його промови на різних правліннях і нарадах. Це був вірний і відданий слуга режиму - правиця і "глаз" режиму, і партії в колгоспному рабстві. І таких було всюди в кожному селі, в кожній організації, на заводах і фабриках.

А щодо величезних урожаїв цукрового буряка?

Про той секрет гігантської урожайності вже переспівали горобці, як сіяли одне, писали інше, а жінкам приходилося гибіти від раннього ранку до вечора біля 1,5 - 2-х гектарів буряка, а платню отримувати за один. В народі це називалося площа посіву з "гаком", а цей "гак" сягав величини відповідно дозволеного "вищестоящим", тобто хто яке мав лобі в райкомі.

С. Тисліцька, колишня зоотехнік колгоспу с. Миролюбівка (Чортория) Тернопільського району, згодом секретар партійної організації колгоспу ім. ХХІІІ з'їзду КПРС С. В. Лука, а відтак голова колгоспу "Поділля", надто вихвалялась як то вона успішно і чи не круглодобово керувала колгоспом, добиваючись гігантських успіхів. Та керувуала вона своєрідно, не цураючись насиченістю московських матюків і покровительством компартії, досягнувши вищого щабля влади - члена ЦК комуністичної партії в Україні.

Та не всі "успіхи" можна було зовсім приховати від народу. Так в неурожайний рік цукрового буряка (посуха) вона таки добилася його "виробництва" від "запланованого і посіяного" 100% виконання, в той час район ледве витяг 60%, а окремі господарства і того менше. Та шило в мішку не заховати. При перевірці господарської діяльності ревізійною службою району колгоспу "Поділля" було виявлено, що окремі "буряководи" колгоспу "Поділля" досягли урожайності "цукристих" понад 1000 центнерів з гектара. Правда всі ці "славні буряководи" були працівниками цукрового заводу, який тут-же в Березовиці. Та буряка від цього на заводі не стало менше, його вкрали в інших господарствах за рахунок завишеного "фз" (фізична забрудненість, тобто земля), а записали на колгосп "Поділля". І це було системою досягнень великого урожаю буряка: приписки за рахунок різниці фактичних площ посіву, домовленості (за гроші) про фізичну забрудненість і т. д. Було і так, що на цукровий завод йшов транспорт з буряком на половину а то й більше з землею. Навантаження буряка з куч і також з кагатів на колгоспних полях проводився механічними лопатами (ТЛ-3). Коли голова колгоспу села Ласківці Теребовлянського району К. Левчук спробував проявити свою чесність і тим перевірити чесність цукрового заводу, вирішив перед відправкою транспорту з буряком на завод, промивати його брандспойтом, то йому це новаторство ледь не коштувало позбавлення партквитка. Але так було треба. Про це знав і обком комуністичної партії. Боротьба за великий урожай йшла на всіх фронтах і всіма методами. Будь-якою ціною план і поза план. Тут тобі й ордени і медалі. Та коли цей невдаха-ревізор позволив собі про це заявити на одній з оперативних нарад району, то ледь це не коштувало йому втрати місця праці. На його щастя обійшлося тим, що тодішній керівник району покійний Б. Косенко вигнав його із залу в покарання за розголошення тайни високих врожаїв цукрового буряка в колгоспі "Поділля, про яку згодом заговорила чи не вся область і яка переросла в місцевий анекдот - "урожай по потребі". Та на цьому "шабаші" проливалися сльози за непоправимою втратою талановитого керівника району Б. Косенка. Але не згадувалося правда про його талановите керівництво по знищенні в Тернопільськім районі церковних храмів, в тім і в с. Петриків за фінансової підтримки голови колгоспу С. Тисліцької. Про це згадується докладніше у моїй книзі "Пробудження 1989 р.". Та правда і та, що нагороджували, але в основному грамотами, медалями і рядових рабів-колгоспників, та між ними не було непокірливих - це були аморфні трударі, а в більшості віддані раби у яких було відсутнє власне "Я", вони тяжко працюючи, тішилися тими нагородами і суворо дотримувалися команди палички дерегента-хозяїна.

З цього "шабашу" можна зробити висновок: - попали "хлопці" (керівники району) в обійми сатани. Чи не тому вони і голова районної ради В. Дідух і голова районної державної адміністрації В. Болєщук до яких я особисто і неодноразово звертався про відзначення в Тернопільськім районі дня пам'яті національного прапора. Адже вперше на всю Україну за моєї ініціативи і рішення демократичних депутатів, які склали були тоді більшість, було прийняте рішення на першій сесії в березні 1990 року про встановлення синьо-жовтого Національного прапора на адмінбудинку райкому компартії Тернопільського району. Це вперше на всю Україну мною було встановлено офіційно на урядовому будинку поруч з синьо-червоним і український Національний синьо-жовтий стяг. Та і до сьогодні цей історичний момент під забороною... Голова районної ради В. Дідух сам признався, що в той час і він був на цій сесії, і про це пам'ятає. Обіцяв з архіву підняти протоколи тієї сесії. І підняв, і заявив, що, на привеликий жаль, такої записі в протоколах немає, щоб рішалося питання про національний прапор. Але немає записі, і зрозуміло чому, то є свідки, тобто тодішні депутати, і перший свідок сам же голова минулого і теперішного скликання. Вважаю, що ця подія була і є важлива. Чи не варто було б цю дату ознаменувати святом хоча б на рівні району. Та ні це не свято і не ними воно творилося. Свято - це народження Москвою Тернопільського району. І здавалось мали б зрозуміти керівники району ту велич першого і згубність другого свята, адже вони ніби за духом націоналісти? І один ішов під прапором "Нашої України", а другий блоку "Костенка-Плюща". А де ж іде? Де ж та щирість і слова дані виборцю-українцю?! Цікаво, що би було як би не було Тернопільського району? Скільки було б втрачено талановитих "українців-Василів"! І зокрема, що було б з Василем Коломийчуком, який аж надто висловлював слова подяки Тернопільському району за виховання такого "Василя"! Та невже в іншому випадку з В. Коломийчука вийшов би професійний рекетир, чи лідер банди "перевертнів"? Чи не тому на цьому "шабаші" не був присутній голова Тернопільської обласної ради пан М. Миколенко. Напевно голова зробив висновок із свого виступу на святкуванні "Дня працівника сільського господарсива", в якому він собі позволив згадати "щасливе колгоспне життя" і праці коли він, перебуваючи на посаді агронома колгоспу, разом з жінками ранньою весною по коліна в багнюці підживлював озимі посіви. А чи також з реакції аудиторії, яку він хотів розбудити величю слави наших предків, розказуючи їм про наших предків оріїв. Та потрібно сказати: - Пане голово! Не сійте перли свиням, бо вони з'їдять і перли й вас. Ця публіка ще не доросла і вряд чи й доросте до того рівня, щоб усвідомити таку матерію... Ця публіка крім буряка і бика нічого і ніколи більш не бачила, і не відала. В цьому особисто переконувався не раз. І переконаний, що коли голова облради М. Миколенко про це розказував, то більшість аудиторії у своїх "мозгах" робили свій висновок: - "Что ти там мелєш!

Та можна б до безконечності наводити заслуги шанованих головою Тернопільської районної ради В. Дідухом і головою районної адміністрації В. Болєщуком героїв і орденоносців, але і цього вистачить. Я тільки наведу слова з пісні, яку я співав в шкільному хорі про подібну героїню-ланкову з нашого села (...сісот центнерів з гектара зобов'язання дала..!). То якщо на шутрах Стрийщини (так називають по місцевому грунт з каміння і піску) можна добитися такого урожаю, то чому С. Тисліцькій не можна було "виростити" урожай цукристих понад 1000 центнерів з гектара? А чи великого м'яса, коли команда - спеціалізація. Кому відгодовувати теляток на молоці і річних бичків здавати на відгодівлю в колгосп "Поділля". А це дешеві корми - жом, патока, солома і трошки комбікорму. Дешевий обхід - механізація: - гноївка в ріку Серет... Але хто рахував рублі, хто копійки, а хто інфаркти...

Та вже закінчуючи підсумкову працю-діяльність дореволюційного і післяреволюційного періоду Тернопілля, мені до рук дають газету і в ній ледь не на всю сторінку "Колишній помічник трьох керівників області Михайло Ониськів:". А так як ми хочемо вивести на чисту воду "гріховну ностальгію", то не втримався від спокуси показати її суще і живуще коріння. Михайло Ониськів починає автобіографічно з раннього дитинства і праці в колгоспному кар'єрі. Так би мовити як і сам каже його кар'єра починалася з "кар'єру".. Не знаю що то за кар'єр, чи не подібний до шахти на якій працював Хрущов і яку ще й до сьогодні шукають. Та з його слів можна зробити висновок про той різкий скачок по кар'єрній драбині. Він ще на 5-му курсі університету, а вже "влаштований" на працю в Чернівецький обком комсомолу. Але ж він перед тим їздить "...фермах і писали нариси про різних доярочок-господарочок...", тобто пише і оспівує щасливе життя колгоспних доярок... Тобто випробовування і стажеровку на вірність проходив одночасно ще студентом. Але сьогодні вже аж ніяка не таємниця, як КГБ опікувалося студентами і особливо Західного регіону України. І тут же М. Ониськів згадує про перебування у радянському війську і на "велику радість", так він пише, у Вільнюсі. І пише: "Це був острівець духовності і непокори, де мешкали особливі люди. -----Насамперед прибалтійці мали власну гідність і гордість. ... у торговому закладі заговорити українською, як продавці відразу починали проявляти свою прихильність. З Литви я повернувся зовсім іншою людиною."і т. д. Якраз тут Ониськів не бреше. Я бував декілька разів в Литві і зокрема у Вільнюсі. І Литва себе показала, зокрема їхня компартія і сам її керівник Бразаускас. Але диво?! Ониськів під впливом Литви став іншою людиною: "Там мені відкрили очі на те, що я вдома навряд чи пізнав би". Допустим було так. То чому не пішов дальше тим шляхом?! А навпаки: " - Після армії ви повернулися до Тернополя?

- "Так, ... я перейшов на роботу до партійних структур. Я працював в обкомі..."І так партійна школа, секретар обкому партії по ідеологічній роботі... Звернім увагу: ідеологічна - основа, фундамент режиму!? Та він далі, вихваляючи всіх обласних комуністичних босів, договорується до страшної брехні, заховуючи в пазуху свого божка справжні злочини, брехню, людську зневагу і насилля. Він вихваляє секретарів обкому комуністичної партії Яркового, Корнієнка, Острожинського і інших, і знову ж на фоні величезних досягнень і успіхів в Тернопільській області. То ж дещо про ті "успіхи". Чи Ониськів забув, що навіть не згадує чомусь як нищилася духовність Тернопілля? У Вільнюсі литовські комуністичні боси того не робили, як це робили в Тернополі тернопільські обкомівські бандити. Я думаю, що Ониськів напевно відвідував картинну галерею у Вільнюсі, яка розташовувалася в той час в колишньому Вільнюському храмі, подібно як Тернопільська у церковному храмі, сьогодні Катедральний собор. То якщо він там був, то обов'язково звернув увагу, що цей храм був збережений у первозданному виді. Не була знищена ні одна фреска, ні одне художнє творіння. І в той же час картинна галерея м. Тернополя, колишній храм, був знищений до невпізнання. Ще й до сьогодні там не завершено масу реставраційних робіт. Не будемо згадувати про підірвану церкву на Рогатці і інші церковні храми- історичного значення. Отже литовські комуністичні боси не нищили своїх Зарваниць, як українські за Яркового, Корнієнка і Острожинського і їм подібних, і не без допомоги Ониськіва, яко їхнього помічника, секретаря обкому. Напевно Ониськів добре знає, як били жінок і бабусь, і кидали в ріку п'яні дружинники, щоб не заважали нищити святиню Зарваниці, адже Зарваниця за декілька кілометрів від його села Ласківці. А чи може про це не знав обком партії в Тернопільській оласті? Брешеш кате! Все діялось з веління того ж обкому! То чому хоч би сьогодні про все те не сказати? Чому Ониськів ні слова не згадав за обкомівську справедливість в операції "Теремки"? Хіба він не пам'ятає скільки новопобудованих будинків після тої операції набули карикатурного вигляду, а у Бережанському районі ця операція не одного довела до інфаркту. А операція "Помідори", коли кинуті були ледь не всі учні профтехучилищ трощити грядки і теплиці помідор в Заліщицькому районі. Чи то не Ониськів разом з Яровим заганяли увесь робочий люд без платні вирізати ліси, гаї і діброви на гілячковий корм для свиней і худоби, хоч він пише, які то великі були врожаї тоді в Тернопільській обл. А чи не обком комуністичної партії - Ярковий і Ониськів - помічник секретаря обкому дали команду на виготовлення "Бурякодоочисників" - в народі "Бабовози". А команда обкому - це закон! І скільки було порізано й перерізано зернових комбайнів, і в кожному колгоспі всієї області. Тобто знищено, бо ні один "Бабовоз" так і не запрацював. Та окрім того було знищено величезну кількість підшипників, привідних ланцюгів і інших матеріалів. А це колосальна сума грошей і не державних. І все те пішло коту під хвіст. Така то була творча робота Яркового і його помічника Ониськіва. Та на цьому вони не зупинилися, а дали команду переробляти буряконавантажувачі на навантажувачі сіна - успіх той же. Ніхто не рахував чиюсь працю, а тим більше гроші. Хіба то не досягнення області за керівництва комуністичних босів? А що робив помічник секретаря обкому компартії Ониськів разом з своїм босом Корнієнком, коли інший бос - самодур Ткаченко розсівав міндобриво по "черепках", тобто ранньою весною по мерзлому снігу. І так підживлювали озимину - сніг таючи ніс це міндобриво потічками в ріки отрутою для всього живого у водоймах. Ониськів, вихваляючи Корнієнка, пише про його дарунок тернополянам лікарні №3. Незаперечно лікарня гарна. Але вона тепер називається третьою лікарнею, а тоді і для того вона й будувалася, щоб бути медичним спецпрофілакторієм для комуністичних і колгоспних босів, а не для лікування робочого і колгоспного люду. Не знали вони, вершителі людських доль, і не думали що рухне їхня жорстока система тому й будували і будували для себе. Вони подібно вбивці не думали про свою смерть, а жили ілюзією вічності. Там же згадується про реставрацію музею Курбаса в С. Скалаті і велику заслугу в тім його друга Н. Миколюка, але ні слова про його заслуги у знищені церковних храмів в Підволочиському районі де він на той час був другим секретарем райкому партії. Першим був І. Головатий. Та коли сталася біда з І. Головатим , то я особисто запитав його чи він визнає за собою той гріх і запрпонував йому піти до сповіді. На що він погодився і в присутності своєї дружини. А що Миколюк не згрішив у тому злочині? А чи про чесність босів і його друзів, про яку пише Ониськів. Та навіть рідний брат І. Панця Михайло в одній розмові дивувався як він не боїться "попастись" у свєму крутійстві. Або що Корнієнко: "Він страшне не любив хабарів". І згадується епізод про того нещасного, що насмілився дати для Корнієнка "... копчену задню ногу дикого кабана..."

Мені випадково в Києві прийшлось познайомитися і поговорити з особистим водієм Корнієнка за його "восіданія на троні ЦК комсомолу і він тоді багато дещо розказав за нього , його дружину і їхні запити... Але проте, хіба їм всім (комуністичним босам) тоді чогось бракувало. Спецпайків, баз і таке інше. Чи вони всі в той час були жадні якогось продукту чи речі?! Навіть сам рівень і якість харчування в обкомівській їдальні чого був вартий. Не кожен ресторан міг тим похвалитися, а ціни були нижчі ніж в робітничих "общепітах". До речі керівники обкому і облвиконкому харчувалися в окремому залі. Але писати про великі врожаї зернових і гігантське виробництво м'яса, а не згадати хоч би словом, а що народ міг купити. Для народу було: вухо, горло й ніс! Ну ще копита на холодець. Навіть такі продкти як печінка, легені і т. д. були дефіцитом, бо в основному йшли в "общепіт" і в робітничі їдальні. Цікаво, а скільки разів вставав Ониськів в 6 годин ранку, щоб зайняти чергу за пачкою масла? А чи може такого не було, як досвітком вистроювалися довжилезні черги цілих родин, щоб купити по пачці масла?! А які щирі очі були в Острожинського в порівнянні від інших "скляних" - пише Ониськів. Той щирий погляд, таки скляних його очей, я відчув особисто в присутності В. Слюзара, то пану Ониськіву можна переконатися із уст самого В.Слюзара. І не "народники" його (Острожинського) з'їли, як пише дещо принизливо Ониськів, називаючи Народний Рух "народники", а вони самі себе зжерли, так як зжерла сама себе злочинна система. Хоч як вона не скаженіла в агонії, хоч як не старалися наймити Москви - комуністичні боси і їхні поплічники - "великий" (скажений) син Поділля Я. Сухий і ідеолог Левченко застрашити народ півдня і сходу України, щоб не пускати дітей на святкування Різдва Христового в гості до родин Галичини, застережуючи їх, що бандерівці їх повбивають. Та народ їм не повірив і дітей з учителями відправили, ще й привезли місцеві газети з тою чорною, брудною писаниною про бандерівців тернопільських обкомівських вище згаданих псів. Про це мав би знати Ониськів, як також і те, що "народники" приходили з тими газетами до його боса Острожинського. Чи не знає Ониськів де тепер його друзі - московські пси? Проте він пише, що процвітаючий Край (Тернопільська обл.), розквітнувши при Ярковому, Корнієнку, нині в занепаді. А хто знищив Україну, в тім і "процвітаючий" Край? Де сьогодні його боси - Корнієнко, Острожинський? Хто пише закони у В. Р. України? Не його друг Я. Сухий і йому подібні?! Хто став мільйонерами? "Народники", чи вчорашні Юди, підножки Москви - злочинці України, розікравши Державу?! І чим тішитися? Що була колись дисципліна: "... а тоді не було ні суботи, ні неділі". Так і було насправді, і про це я також згадую в книжці "Пробудження 1989 р." Але так схвалювати і з такою ностальгією тужити за такою "дисципліною", за таким жорстоким рабством?!

Вже минуло 15 років Незалежності, а як бачимо погляди "колишніх" не змінилися і не зміняться. Небезпека повівання реакції існує, вона туманить розум молодому поколінню, а реакціонери, під яким би вони прапором не йшли, лиш чекають того моменту, щоб підняти келихи за упокій демократії і Незалежності, як і тоді в 1991 році в час ГКЧП! Підтвердженням тому і ці святкування, ця писанина Ониськіва і інші речі, які останнім часом різко стають вираженими.

І хоч він пише, підкреслюючи свою невинність: "... я... ніколи "не пхався" до церкви". Але це ж явна брехня. По своєму статусу посади в обкомі партії, та ще й секретар по ідеології! Адже комуністична партія - це в першу чергу войовничий атеїзм, а не виконювати вказівки партії, будучи її ідеологом - це нонсен. Та Ониськів не всі мости спалює за собою, він таки лишає для себе якусь надію. Не даремно всіх керівників області ганить, лиш одного голову обласної ради М. Миколенка хвалить. Та й і працює в апараті обласної ради, хоч вже й на пенсії: "Щодо нинішніх керівників області, то я добре слово хочу сказати лиш про голову облради Михайла Миколенка. ... у нього є бажання... Він хоче полегшити та покращити життя наших людей.". Як багато хто з людей таких Ониськівих не розуміють, не розуміють шкідливості їхньої позиції, а вони в свою чергу через засмердженість своєї психології не розуміють, як вони стають громовідводом для акул-злочинців України. Не думаю, що люд свідомо мислячий і здатний до аналізу, серйозно сприйняв цю брехню і ці крокодилячі сльози за "процвітаючим" краєм!

То чи варто було руйнувати злочинну систему і вийти з обіймів Москви, і стати незалежними у незалежній Державі?! Варто..!

Про це мріяли віками наші предки.

Це невмируща мрія України!

Але втратити Незалежність набагато легше як її здобути і особливо сьогодні. І особливо при сьогоднішному державному керівництві..!

За радянських часів рабам-колгоспникам давали в руки шпиці з гострим вістрям, щоб вирубувати на посівах осет.

То ж ми посіяли, але на наших посівах проріс радянський осет, тому нам потрібно озброїтись гострими вістрями і під корінь вирубати шкідливий осет!

Так як зробив був з самого початку Вацлав Гавел.

Василь Квасновський

Член ВО "Свобода"

Голова виконкому Краєвої ради Руху 1989 - 1993р.р.,

Поет, письменник-публіцист