На запитання, для кого проводилися ті святкування, чоловік, знизуючи плечима, відповів, що аж ніяк не для тих героїв. А в цих людей можна багато про що спитати, їм є що згадати про тих, як вчила нас історія, "визволителів" від німецько-фашистських загарбників.

Радянські історики тлумачили визволення нашого міста однобоко. Вони нас запевняли, що за час окупації німці зруйнували місто вщент, знищили майже 18 тисяч невинних тернополян, починаючи від дітей і закінчуючи людьми похилого віку. А хоробрі воїни Червоної армії визволили бідних мешканців, тоді ще Тернополя, від тиску загарбників.

Що ж насправді відбувалося у Тернополі у 1944 році? Розповідає свідок тих подій, учасник визволення Тернополя Олег Колодій.

- Я був штубаком Тернопільської гімназії, - розпочав розповідь пан Олег, - навчався у третьому класі. Штубаками тоді називали учнів молодших класів. Для нас війна за Тернопіль розпочалася одразу після Різдвяних свят 44-го. Відступаючи, німці своїми обозами, шпиталями, технікою зайняли всі більш-менш пристосовані будинки, в тому числі і приміщення нашої гімназії, яка тоді розміщувалася у будинку на бульварі Т.Шевченка, 1 (після війни у цьому будинку перебував обком партії).

Зима того року була сувора, випало багато снігу. Вперше стало страшно, коли бавлячись на перерві сніжками з однокласниками, гімназисти випадково, а може й умисно, закидали вартового німця, який стояв на причепі і пильнував техніку. Не кожен військовий стерпів би дитячі пустощі. І коли він скинув автомат і пригрозив нам - стало справді моторошно.

Не було страшно при артилерійських обстрілах передової німецької оборони, що розташовувалася поруч з нашим помешканням та сучасними вулицями Весела, Галицька, Бродівська, починаючи від Старого парку і далі (окраїна міста).

Німці нас попереджали, щоб ми залишили свої домівки, бо тут будуть великі бої. Наша хата стояла на вулиці Весела, яка була крайньою вулицею північно-східної частини Тернополя. По обидві сторони вулиці розміщувалися хати родин Чубатих, Самборських, Вациків, Новаків, Козачків, Ратичів...

Німці тричі виганяли родину Колодіїв. Останній раз це було наприкінці березня, коли кільце навколо Тернополя почало звужуватися. Двічі родина поверталася додому на своє господарство, в якому була корова з теличкою, двоє коней та дрібна птиця. Втретє - коли польові жандарми, озброєні сокирами, автоматами та гранатами, пригрозили розстрілом, за невиконання їхньої команди забиратися геть. Погрузивши все що можна на підводу, зупинилися у знайомих, що виїхали на захід, у будинку на вулиці Шептицького. Погрози жандармів були для нас справді страшними. Можливо, німці дбали про нас, але більше, мабудь, переймалися своїми тилами від просочування розвідників та диверсантів.

Пригадує пан Олег і перший наступ Червоної армії на Тернопіль. Було це десь о 3 годині в ніч 8 на 9 березня. "Прокинулись ми від страшної стрілянини, криків, кулеметних черг. Вийти на вулицю не можна, бо всюди стріляють. Ми ж чуємо викрики: "Ваня давай!", "Ваня стріляй!", "Ваня впєрод!". Ця хвиля пройшла у центр міста, з'явилися танки і десь зранку біля 8 години все втихомирилося і вдалося виглянули з хати. Ми бачили страшну картину відступу радянських солдат. Багато поранених, окривавлених бійців відступали в східному напрямку. Вразили черевики з брезенту і обмотки замість чобіт. Такою була форма радянського солдата. Німецькі ж вояки були добре організовані, одягнуті і споряджені зброєю. І кожному було ясно, чому після "визволення" міста у сквері навпроти парафіяльного костелу група повішаних, так званих "диверсантів", була без взуття...

Десь біля третьої години дня з'явилися німці - чоловік 15-20 з автоматами, які пройшли вулицею донизу. Один з них, може, на два роки старший від мене, приставив штик-ніж до грудей і запитав: "Куди пішли рускі?". Коли я сказав, що вони пішли геть, то він засміявся і группа содат попрямувала далі. Лінія фронту тоді відкотилася знову на схід, десь на лінію Шляхтинці-Байківці-Чернихівці.

Досить часто, виходячи на городи за будинком, пан Олег спостергіав, що діється на тоді відкритому просторі (забудованому сьогдні майже аж по Шляхтинці).

Був свідком нальотів німецької авіації, а також спостерігав бій трьох радянських танків з німецьким "Тигром". Це відбувалося в районі залізничної колії Тернопіль-Збараж на дільниці, де була висаджена на метрів 200-300 ялинкова смуга (сьогодні це район вантажного двору №2 станції "Тернопіль"). Сховавшись за ялинками, німецький "Тигр" зробив кілька пострілів по колоні трьох радянських танків, яка рухалася в його напрямку і сховався під прикриття ялинок. Танкісти відкрили шаленний вогонь по тому місці, де мав би бути німецький танк, Але, вискочивши з другого кінця посадки, "Тигр" зробив кілька пострілів по незахищеній боковій броні одного з танків, який запалав. Два інші, розвернувшись, відступили у східному напрямку.

Що цікаво, коли радянські війська таки взяли Тернопіль, бачив того ж таки німецького "Тигра" з великою дірою у борту недалеко від того місця, де був розіграний бій. Я обізнаний в техніці, адже відслужив три роки в артилерії, тому впевнений, що танка було розстріляно не в бою, адже таку дірку в бою не зробиш. Підозрюю, що радянські танкісти розстріляли залишеного німецького танка впритул зі злості.

Стосовно боїв за Тернопіль виникало багато міфів.Невдачу першої атаки радянських військ на Тернопіль у березні пов'язують з, так званою, цистерною зі спиртом, на яку нібито наштовхнулися на залізничній колії червоноармійці і "з випливаючими з цього наслідками". Фактично у бою було не до цього. Можливо, командування операцією звалювало свою провину на рядових бійців.

Коли радянські війська звужували кільце навколо центру Тернополя, а було це на початку квітня 1944 року, на городах того будинку, куди ми були виселенні, на власні очі бачив таку картину. Батарея гармат прямою наводкою методично один за одним розстрілювала вцілілі будинки у центрі міста, де були оборонці. Нас, дітей, у певний момент "зірвало" з-під захисту будинку, і через відкритий простір до тієї батареї під градом німецьких куль ми побігли подивитися на цю стрілянину. Дісталося нам тоді добре від батьків...

Старші тернополяни ще пам'ятають десятки братських могил, з тимчасово заритими трупами червоноармійців, у ямах на вулицях Тернополя. Дві такі великі могили розміром приблизно 20 на 10 метрів були викопані на нинішньому Театральному майдані, Привокзальній площі та майдані Свободи.

Ексгумація цих могил проводилася з весни 1945 року. Свідками такої ексгумації біля першої середньої школи, тепер гімназія імені Івана Франка, були школярі, які у цей час вчилися. Було екcгумовано п'ять тіл червоноармійців, згодом їх перепоховали на міському військовому цвинтарі.

Вважаю, що на Тернопіль не потрібно було йти великими силами, оскільки німців у місті було мало. Можна було тримати їх у блокаді і з часом вони б самі здалися. Командування військ невміло воювало у боях за Тернопіль і довело свою неспроможність керувати військовими діями при такій тактичній обстановці. Який полководець запустить у вузькі вулички міста важкі танки, де маневреність була зведеною до нуля? Тільки невіглас військової справи міг розстрілювати будинки, церкви, синагоги, коли там практично не було нікого, а якщо були кілька німецьких кулеметчиків, то значної зброї у їх розпорядженні не було. У результаті - тисячі й тисячі загиблих червоноармійців, не навчених військовій справі, погано облаштованих і озброєних.

Віталій Попович 

НОМЕР ОДИН