 Михайло Сорока вперше побачив сина через 8 років після народження
"Патріарх" в'язнів і Незламна - так називали Михайла Сороку і його дружину Катерину Зарицьку ті, хто пройшов через пекло сталінських таборів. Про це подружжя складали легенди. Їх вважали героями і, навіть, святими. Бо ще в юному віці Катерина і Михайло стали на шлях підпільної боротьби за українську державність. За що й отримали суворі вироки - довгі роки в'язниць і концтаборів. Та, незважаючи на це, Катерина і Михайло щиро покохали одне одного і, як тільки вийшли із тюрми, одразу ж одружилися. Проте, доля відміряла їм лише чотири місяці сімейного щастя, а потім розлучила назавжди. Сороку засудили на вісім років концтаборів і відправили етапом у Владивосток, а потім у Воркуту. А його вагітну дружину залишили у Львові, в тюрмі "Бригідки", де вона й народила свого єдиного сина Богдана.... У гімназії стали пластунами "Думаю, що нікого не ображу, як скажу, що моя поява на світ не дуже втішила когось,"- писав Михайло Сорока до родини у село Кошляки Підволочиського району, згадуючи, що його батько помер за два місяці до народження сина. А молода мама, вийшовши заміж удруге, змушена була залишити дитя на виховання бабі й діду. Коли хлопчина мав 11 років, залишився круглим сиротою. Проте, це не зашкодило йому здобути добру початкову освіту і після річної самостійної підготовки поступити до Тернопільської української державної гімназії - навчального закладу, доступного далеко не для пересічної дитини. Саме тут він уперше перетнувся з майбутньою дружиною - Катрусею, донькою відомого професора математики Мирона Зарицького. Навчання дівчат у хлопчачій гімназії - не надто поширена річ, але донькам викладачів це дозволяли. Малий Михайло запам'ятав професорську доньку, "що вітром носилася по коридорі перших класів зі своїми товаришками Лесею та Олею". Ще й досі у музеї Тернопільської Української гімназії зберігають старі світлини і "свідоцтво зрілості" Катерини Зарицької та Михайла Сороки. Після переїзду родини Зарицьких до Львова, шляхи Михайла й Катрусі на кілька років розійшлися. Хлопець вступив до української гімназії в Ржевниці (Чехословаччина), а згодом - до Празького політехнічного інституту на факультет архітектури. Катруся ж, після закінчення гімназії сестер василіанок та музичного інституту ім. Лисенка, поступає на аграрний факультет Львівської політехніки. Обоє "влилися" до підпільної Організації Українських Націоналістів (ОУН). Михайло Сорока ще під час навчання в Тернополі став членом спортивного товариства "Хортиця" та "Пласту", а уже в Празі - "Сокола". Катруся теж пройшла школу "Пласту". Згодом у тендітній студентці університету небагато хто вгадав би члена бойово-розвідувального відділу Крайової Екзекутиви ОУН на Західній Україні. Закохалися у в'язниці Підпільник Михайло Сорока у поліційних звітах часто згадується через нелегальні переходи польсько-чехословацького кордону в Українських Карпатах. Здебільшого переправляв книжки. 9 січня 1937 року його вкотре затримують і засуджують на чотири роки. У в'язниці опинилася і Катерина Зарицька. У її бойово-розвідувальному відділі дівчата стежили за представниками польської адміністрації. Цей дівочий відділ був причетним майже до всіх гучних оунівських замахів. Після спроби вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, - Катерину арештували. І на показових процесах у Варшаві та Львові засудили на 5 років. Зустрівшись у Станіславській тюрмі, Михайло Сорока і Катерина Зарицька ближче познайомилися і закохалися одне в одного. Кажуть, що Сорока співав у церковному хорі при тюремній капличці (за Польщі таке було можливим), а Катерина ходила на богослужіння. Незабаром вони почали листуватися. Зв'язковим між ними був в'язничний сповідник отець Тарнавецький. Коли після підписання пакту Молотова-Ріббентропа в Галичину прийшли "перші совєти", тисячі українських в'язнів, користуючись загальним хаосом, покинули польські в'язниці. На волі закохані найперше одружилися. І повернулися до звичної підпільної діяльності. Михайло студіював математику у Львівській політехніці і став членом Крайового Проводу ОУН. Народила дитину в тюрмі У березні 1940 року, після чотирьох місяців подружнього життя, молодят "взяли" більшовики. "Визволителі" цікавилися польськими політичними арештантами, бо вважали їх небезпечними і для "червоного" ладу. Взагалі, арештовувати прийшли Катерину. А разом з нею затримали і її чоловіка, який заступився за дружину. І хоча проти Сороки ніяких свідчень не було, та його як "актівного дєятєля ОУН" засуджують на 8 років концтаборів і відправляють етапом у Владивосток, а потім у Воркуту. Катерина залишилася у Львові, в тюрмі "Бригідки". Тут вона народила сина Богдана, якого у 8 місяців передала на виховання своїм батькам. Несподіване звільнення їй принесла Друга світова війна. Катерина стала провідницею жіночої ОУН і організувала Український Червоний Хрест.У 1945 році Українська головна визвольна рада нагородила Зарицьку Срібним Хрестом Заслуги. А через два роки її затримали енкаведисти. Вона відстрілювалася, і, навіть, проковтнула ампулу з отрутою. Проте більшовики врятували її для допитів і засудили на 25 років ув'язнення. Став "патріархом" таборів Статус "патріарха" в'язнів і беззаперечного морального авторитета у радянських таборах Михайло Сорока отримав, коли створив підпільну організацію "ОУН-Північ" (або Заполярний Провід ОУН), що контактувала з Україною. У 1948 році його звільнили. Тоді у Львові він уперше побачив свого сина Богдана. Проте енкаведисти продовжували стежити за Сорокою, тому коротке перебування на Західній Україні закінчилося виселенням на Сибір. Після розконспірації кількох членів ОУН-Північ, Михайла заарештовують та проводять жорстоке слідство. 15 вересня 1953 року військовий трибунал виніс йому смертний вирок, який згодом замінили на 25 років ув'язнення. А справа організованого підпілля в таборах, розпочата Сорокою, тривала. Михайло був одним із провідників 42-денного Кінгірського повстання. Воно закінчилося брутальним придушенням, коли танки не зупинились навіть перед жіночою колоною. Після цього Сорока не затримувався надовго в одному й тому ж таборі. Наглядачі добре бачили його організаційний хист. Колись він підрахував, що коли б скласти час його міжв'язничних переїздів, то назбиралося б півроку, а якщо пододавати всі кілометри - то можна було б оперезати земну кулю. На початку 1960-х кадебісти забрали Сороку з тюрми і два місяці возили до Києва, Тернополя, Львова, влаштували зустрічі з сином та ріднею. Вдягли його в елегантний костюм і водили по театрах. Завели до Інституту кібернетики. Пропонували співпрацю. Та він уперто не погоджувався. І знову повертався у табір. Після цього переніс інфаркт і отримав групу інвалідності. "Я не пригадую нікого, хто міг би погано обізватися про Михайла Сороку, - писав у своїх спогадах колишній політв'язень Авраам Шифрін. - Говорили про нього тільки шанобливо, побожно. У його присутності неможливо було придумати підлість, висловити гидоту, проявити слабкість. Ця людина жила і відійшла з життя мужньо як лицар, спокійно як учений, світло як святий, достойно як державний діяч. Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Я вірю, що настануть часи, коли при його імені будуть вставати з місць і стояти мовчки і урочисто, як встають американці при імені Вашингтона..." 16 червня 1971 року Михайло Сорока помер після другого інфаркту. Поховали його на табірному цвинтарі у с. Баришево, заборонивши передавати тіло родині. Політв'язні віддавали честь Незламній Катерина Зарицька, була однією з трьох жінок, які мали в СРСР 25-річний термін ув'язнення. Її весь час "перевиховували" у Владимирській та Верхньо-Уральській тюрмах. "У в'язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше, ніж нашу столярську бригаду,- пише політв'язень Анатолій Радигін. - І ось, коли, підштовхувані сторожею, ми виходили на асфальтове подвір'я перед третім в'язничним корпусом, всі, як за командою, піднімали очі. На вікно пральні. Там уже стояла вона - напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі - українці і литовці, євреї і росіяни, молдавани і вірмени - віддавали їй честь. Одні знімали шапки, інші ж салютували по-вояцьки, під дашок... І всі мовчки. Конвоїри щоразу бачили цей безмовний ритуал, але мовчали, адже ніхто не порушував спокою. Я був у Владимирі шість із десяти років. Три роки виходив на роботу з тих дверей і протягом трьох років, кожного ранку, у весняному сяйві і в мрячних зимових сутінках, у вузькому вікні, як образ Незламної, стояла жінка, зустрічаючи і проводжаючи нас". Після звільнення, у 1972 році, Зарицька повернулася в Україну. Їй не дозволили поселитися в Галичині. Отож придбала "хатку на курячій ніжці" в містечку Волочиськ на Хмельниччині. Чотирнадцять років, які прожила на волі, піклувалась про політв'язнів, подорожувала. Коли у 1991 році Михайла Сороку перепоховали в Україні, то поруч, в одній могилі на львівському Личаківському цвинтарі поховали й Катерину Зарицьку. Їхній син Богдан став відомим художником. Разом з дружиною Любою вони мешкають у Львові. Леся Заморська РІА.UA |
