7 січня - Різдво Христове. За церковним і народним календарями це велике свято, яке окрилює наші душі і повнить наші серця святістю й чистотою.

З давніх-давен в Україні прийнято урочисто зустрічати це свято. Напередодні прибирають у хаті й на подвір'ї. Миряться з недругами. Боронь, Боже, цього дня сваритися.

Вечір напередодні Різдва називають Святим вечором, Багатою кутею. На покуті під образами ставлять сніп жита чи пшениці, обперезаний перевеслом, - Дідух. Потім у кімнату заносять жмут сіна (за біблійною легендою, Мати Божа народила Спасителя на сіні в яслах). Сіно кладуть на стіл, засланий білою скатертиною, і роблять з нього кубельце.

Чим раз тим більше переконуюсь, що Україна повинна рухатися класичним цивілізаційним шляхом. Для ясності моєї думки і для людей, які одразу спробують двояко потрактувати мої слова, даю уточнення - європейським шляхом. Хочемо Європи, прагнемо її аж до не можу і скрізь декларуємо "європейські демократичні цінності". Свобода слова, свобода віросповідань, свобода політичних переконань... На останньому спробую загострити вашу увагу - свобода політичних переконань. Це те що ми повинні сприймати як належне і здобуте, не лише майданами чи перевиборами, а й багатовіковою боротьбою українців, українців патріотів, українців націоналістів.

Можна голосувати не тільки "за" когось , можна голосувати "проти" когось та чогось. Наприклад, проти несправедливості, проти будівництва держави для дуже багатих відірваних від народу олігархів.

ВО "Свобода" залишається єдиною послідовною, національною, націоналістичною і суто українською партією. Всі інші праві партії, на яких ще національно свідомі виборці у 2006 році мали надію, тепер або уміло і незрозуміло як відсторонені від участі у виборах.

У своїй масі українці, а це народ і Сходу, і Заходу України, ще не усвідомлюють, не розуміють того, що мають бути разом проти усіх тих олігархічних різнокольорових партійних кланів. Але наш народ вчиться, на власному досвіді, на власних помилках і саме ці позачергові вибори виявляться ще одним несолодким уроком, добавлять у пересічні голови українців ще одну крихту розуміння.

А там після виборів у Верховній Раді зійдуться до купи кучмині руки - біло-червоно-помаранчево-голубі. І будуть щиро та дружньо потирати, мити рука руку і робитимуть із Україною те ж саме, що й до того роками робили.

Вибори-перевибори. А чи не дістали вони вже нас, хоча би тому, що дурять нашого малого, дрібного, розсіяного українського брата? Знову обіцянки покращення життя вже сьогодні, знову обіцянки бандитам тюрми і відділення бізнесу від влади і т.д. про те, що програму напишемо разом. Ага - так і розігналися писати із тобою чи мною програму України. Вони, оці різнокольорові, різношерстно-партійні, напишуть під себе. Вже 16 років пишуть. Зліпили лівою ногою спросоння Конституцію України. Від якої ні тепло, ні холодно. Зате пихи скільки - щорічне свято Конституції. Політичний бардак!

Українська народна вишивка − унікальне явище духовно-матеріальної культури нашого народу. Впродовж сторіч-тисячоліть в народній вишивці знаходили і, на щастя, знаходять відображення думки і настрої людини, що її творила, краса природи, полохливий світ думок майстринь, їх мрійливі сподівання на кращу добру долю, людські вірування, оберегова символіка речей, позначених візерунком голки з ниткою.

Одним з елементів, без якого немислимий український національний стрій, є вишивана сорочка. Споконвіку українські жінки та чоловіки шанували сорочку, бо вірили, що вона захищає людину від усього злого, є оберегом.

У героїчному та жертовному змагу вояків УПА брали участь тисячі жінок. Окремим із них командування довірило бути зв'язковими найвищого політичного та військового керівництва підпільної України.

Цю відповідальну місію в Р. Шухевича виконували Катерина Зарицька, Галина Дидик, Одарка Гусяк, Ольга Ільків, Ірина Савицька, Марта Пашківська. Одній із них - Галині Дидик - днями виповнилося б дев'яносто п'ять.

Ілько Оберишин - легендарна особистість, останній провідник УПА у Збаразькому окрузі. У 1991 році, після півстолітньої добровільної ізоляції від людського суспільства, він нарешті вийшов з підпілля і повідомив про себе владі. Перед цим переховувався від "совітів" по людях, лісах, вокзалах. Найнадійніший притулок Ільку Степановичу забезпечила дружина Емілія. Сорок років вона ховала його на горищі свого будинку у селі Городниці Підволочиського району.

Помпезний "Шабаш" - святкування 40-ка річчя утворення Тернопільського району в Тернопільській області.

Християнська мораль закликає до терпимості. Та чи терпимість повинна бути безмірною? Чи не аж занадто ми терпимі?

Чим страшнішим і небезпечнішим був для України німецький фашизм від московського більшовизму? Чи можна порівняти цифру знищених українців німецьким фашизмом з цифрою 25-30 мільйонів знищених українців з 1917р. до 1941 р. московсько-жидівським режимом? Та ми щорічно святкуємо дні визволення міст України від ворога, в тім і м. Тернополя, не усвідомлюючи поняття: "із неволі у неволю". Та визволення - це прихід волі! А чи була вона - свята солодка Воля?

Комуністи та їх попутники з рос­ійської п'ятої колони постійно твер­дять, що українські повстанці співпра­цювали з гітлерівцями проти свого народу. Вони нахабно заявляють, що УПА була засуджена на Нюрнберзь­кому процесі. Дуже доречно якнайширше розповідати в популярних га­зетах про факти боротьби українсь­ких повстанців проти фашистської окупації та про роль радянських парти­занів у цій боротьбі, щоб вся Україна, нарешті, переконалась, де правда, а де ворожа брехня.

Однією з найбільш болючих, закривавлених та страшних сторінок історії нашої нації був та залишається голодомор. 1932-33 - були роками чорної крові, яка залила та просочила українські землі. Сталін та його соратники прийняли рішення: розгромити політично селянство, що завжди чинило супротив встановленій владі, розбити національну цілісність України. Врожайний рік, але те , що в людей забрали останній кусень хліба призвів до страшного обезлюднення нашої рідної землі. Страждала Україна, страждали старі й малі, сподівались на краще, але не бачили його ні восени та взимку 32-го, ні навесні та влітку 33-го. Люди гинули тільки через те, що належали до такої нації світу як українці. Голод забирав усіх без розбору.

Я - пенсіонер, живу в Бережанах. За свої роки надивився всякого, набідувався і натерпівся багато. Та все жив надією на краще. А минулого тижня, здається, втратив усяку надію. Не вкладається в голові, як таке може бути, що Верховна Рада навіть не взяла до розгляду проект Закону про визнання Голодомору в Україні у 1932-33 роках.

Більше піввіку минуло після тієї розповіді... І понад сім десятиліть - з часу жахливого злочину, скоєного на нашій землі більшовицько-московською україножерською системою. Згадаю - досі мурахи потілі і серце зупиняється. А вони, ті виродки у Верховній Раді, роблять вигляд, аче нічого й не було! Та вони також співучасники злочину! І не буде за це катам та їх послідовникам прощення ніколи.